Не лякайся! Не занепадай духом!

       В Об'явленні Івана Богослова 2:10 Ісус Христос говорить: "Не бійся того, що маєш страждати! ... Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!" і далі там же 3:19: "Кого Я люблю, тому докоряю й караю того. Будь же ревний і покайся!" Тут Господь говорить про ті біди, які вже трапились з нами. Але як часто ми страждаємо і занепадаємо духом від самого тільки очікування якогось нещастя. І, як правило, само очікування нещастя приносить більше страждань, ніж та біда, яка вже настала.
       Дівчина 23 років потрапила в кризове відділення Київської психоневрологічної лікарні. Її поклали туди з важкою депресією, безсонням, апатією та втратою апетиту. Дивно те, що до цього життя дівчини складалося цілком благополучно: люблячі забезпечені батьки, затишна комфортна оселя, престижна посада в туристичній фірмі. Що ж було причиною такого нещастя? Такою причиною був нестерпний страх. Чого ж вона боялась? Вона боялась втратити роботу. Майже рік дівчина перебувала в стані постійного очікування звільнення. І це закінчилося нервовим зривом.
       А тепер перенесімося на 200 років назад. Ось як згадує свою нянечку Мар'юшку — просту глибоко віруючу жінку, що вийшла з кріпацтва, видатний російський історик XIX сторіччя Сергій Соловйов. Вона багато мандрувала як прочанка (паломниця) по безмежних просторах Російської імперії — від Соловецького монастиря, що посеред Білого моря, аж до Києво-Печерської Лаври. Отже Соловйов згадує свої дитячі роки: "В її розповідях про мандри траплялись і страшні пригоди в дорозі, морські бурі, зустрічі з підозрілими і небезпечними людьми. Сильно схвильований юний слухач (Соловйову тоді ще не було й 10 років) запитував: "І ти, Мар’юшка, не злякалась!?" І у відповідь чув: "А Бог-то, батюшка?" Згадуючи як зростала і міцнішала його душа, Соловйов писав: "Якщо я народився з релігійним почуттям, якщо за важких обставин мого життя мене постійно підтримує надія на Вищу Силу, то думаю, що не маю права заперечувати і впливу Мар'юшкіних слів: "А Бог-то!".
       А тепер, дорогі брати і сестри, порівняємо сучасну матеріально забезпечену високоосвічену дівчину, що сидить на роботі у затишному офісі, а потім повертається додому до своєї комфортної оселі, з бідною неписьменною прочанкою, яка 200 років тому сама-одна мандрувала неосяжними просторами суші і моря, і при цьому ні за яких обставин ніколи не лякалась, не занепадала духом, не впадала у розпач, тому що завжди мала надію на Бога і твердо вірила, що щоб з нею не трапилось, — то по волі Божій.
       До чого приводить зневіра, страх, або навіть сумнів у силі Бога Живого читаємо у Євангелії від Матвія 14:22-31.
       Тут пригадується мені роман Артура Конан Дойля "Затерянньїй мир". Герой роману, професор Челенджер, часто із запалом повторює: "Приприте Джорджа Эдуарда Челенджера к стенке, и большего удовольствия вы ему не доставите!". Мабуть в пам'ять про цього яскравого літературного героя американці назвали свій космічний корабель його ім'ям "Челенджер". Слово "челендж" означає виклик. Виникає асоціація з братами Кличко, які кличуть суперників на бій. Згадаймо і англійського альпініста Мелорі, який у 1920-х роках очолював декілька невдалих експедицій з метою сходження на Еверест. Коли його після повернення із чергової експедиції запитували: "Чому ти туди лізеш, чому наражаєшся на такі тяжкі випробування із ризиком для життя?", Мелорі відповідав: "Я лізу на Еверест тому, що він існує!" Тут можна пригадати і Уїнстона Черчілля, який, правда дещо іронічно, захоплювався росіянами: "Як мужньо вони долають труднощі, які самі ж собі і створюють!".
       Чимало прикладів справжньої міцної віри в Бога, яка дає можливість уникнути страху, сумнівів, розпачу і відчаю знаходимо як у Старому, так і в Новому Заповіті. Так, згадаймо Давида і його перемогу над Голіатом. (Перша книга Самуїлова (Перша книга царів) 17:32-33, 37, 45, 47-50.
       Як мудро створив Бог людину, яку він дав їй можливість не тільки успішно долати страх, але ще й одержувати від цього подолання справжню велику радість! Нехай вибачать мені медики та фізіологи мої можливі неточності, але на основі прочитаної мною науково-популярної літератури у мене склалося таке уявлення про те, що відбувається в людському організмі в процесі подолання нею страху. Збудження (або як зараз кажуть "стрес"), викликане страхом та його подоланням (так само як і цікава захоплююча справа) супроводжується потужним потоком адреналіну, який надходить із надниркових залоз у кров. Це веде до прискорення серцебиття, підвищення кров'яного тиску, рівня глюкози в крові тощо. В результаті різко підвищуються фізичні і інтелектуальні сили, людина відчуває емоційний підйом. Якщо людина приймає виклик, не здається на милість несприятливих обставин, почуття страху зникає. Натомість приходить захоплююча радість боротьби, радість від подолання причини страху. Коли людина займається цікавою, важливою для неї справою вона може довго і напружено працювати, не відчуваючи втоми. І, нарешті, коли мети досягнуто, людина відчуває радість перемоги. Людина “п’яніє” від радості, Наприклад, Архімед, який після відкриття свого знаменитого закону вискочив з ванни і як був так і побіг посеред білого дня по Сіракузах, вигукуючи: “Евріка!” (“Знайшов!”).
       Ось які чудові можливості заклав в кожного з нас Господь. Ці можливості кожен може перетворити в реальність. Причому віруюча людина, покладаючись на Волю Божу, будучи твердо впевнена в тому, що її веде Господь, має за будь-яких несприятливих обставин велику перевагу у порівнянні з невіруючою. Згадаймо Псалом 22 (23) вірш 4, в якому Давид звертається до Господа: "Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, — Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать!" Які ще слова потрібні щиро віруючій людині, щоб позбутись будь-якого страху перед лицем будь-яких загроз?
       Згадаймо трьох юдейських юнаків із Книги пророка Даниїла, яких вкинули до палаючої печі за те, що вони зреклися вклонитися бовванові (3:19-28), або й самого Даниїла, що був вкинутий до ями із голодними левами за те, що всупереч забороні царя Дарія молився Господу (6:21-24).
       Згадаймо, дорогі брати і сестри, і про долю святих апостолів. Адже лише один з них помер, як то кажуть, своєю смертю. То був апостол Іван. Решту страчено за віру в Господа нашого Ісуса Христа. Їх розпинали, забивали мечем або стрілами, каменували, підіймали на списа.
       Причому після арешту та страти Ісуса Христа на Голготі, апостоли спочатку зневірились у Ньому, а тому перелякались і порозбігались. Коли ж вони пересвідчились, що Ісус Христос воскрес, вони знову увірували в Нього і тепер вже назавжди. Так що, коли їм надавали можливість залишитись живими шляхом зречення Христа, вони не лякалися обрати смерть, — але не зрікалися своєї віри. Така сама доля випала і Святому Степанові. Прочитаймо у Діях Святих апостолів 7:54-60:

„Як зачули ж оце, вони запалилися гнівом у серцях своїх, і скреготали зубами на нього... А Степан, повний Духа Святого, на небо споглянув, і побачив Божу славу й Ісуса, що по Божій правиці стояв, і промовив: Ось я бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!... Та вони гучним голосом стали кричати та вуха собі затуляти, та й кинулися однодушно на нього!... І за місто вони його вивели, і зачали побивати камінням його. А свідки плащі свої склали в ногах юнака, який звався Савлом. І побивали камінням Степана, що молився й казав: Господи Ісусе, прийми духа мого!... Упавши ж навколішки, скрикнув голосом гучним: Не залічи їм, о Господи, цього гріха! І, промовивши це, він спочив...” (Дії 7:54-60)